День, у якому жив футбол і пам’ять
На місцевому стадіоні суботнього дня зібралися люди різного віку. Їх об’єднав футбол — гра, яку так любив Тарас Миколайович Ковтун із Оленівки. Саме тут відбувся футбольний турнір, присвячений його пам’яті. Учасники та гості вшанували Героя хвилиною мовчання, поклали квіти до пам’ятного місця.
Своїми спогадами про Тараса поділилися староста Володимир Кривець та секретар міської ради Станіслав Шевлюга. У їхніх словах звучала не лише скорбота, а й щира вдячність за людину, якою він був, за його життєву позицію, любов до рідного краю, людей і спорту.
Особливо особистими стали спогади старшого сина Дмитра. Його слова про батька були сповнені любові, тепла й тієї особливої пам’яті, яку може зберігати лише син про свого батька.
Під час вшанування Дмитру Ковтуну вручили прапор із портретом його батька — Ковтуна Тараса Миколайовича. Це був не просто символ пам’яті. Це був прапор, який понесе далі ім’я людини, котра віддала своє життя за Україну.
А потім настав час футболу. Без зайвого пафосу чоловіки вийшли на поле, поділилися на три команди й почали грати. На футбольному майданчику вже не мало значення, кому скільки років, який у кого статус чи посада. Була лише гра — жива, емоційна, азартна і по-справжньому дружня.
На одному полі зустрілися різні покоління. Поруч із тими, кому вже за сімдесят, грали однокласники, друзі, сини Тараса Миколайовича. Саме молодшому синові Владиславу випала честь зробити перший удар по м’ячу. У цій миті було значно більше, ніж просто початок футбольного матчу. У ній переплелися пам’ять про батька, дитинство сина, біль утрати й водночас віра в майбутнє.
Забивалися голи, точилася спортивна боротьба, лунав сміх, звучали підказки та підтримка. Але переможця цього дня не визначали. Бо головною була не турнірна таблиця і не рахунок на табло, а головним було те, що люди зібралися разом.
На згадку про турнір кожен його учасник отримав вимпел із портретом Тараса Ковтуна — земляка, який назавжди залишився частиною історії рідної Оленівки.
Особливим став момент, коли молодшому синові Героя подарували футбольний м’яч із підписами всіх учасників турніру. М’яч Владиславу передав Петро Ручка. У цьому простому жесті було щось дуже символічне: старше покоління передавало молодшому не просто футбольний м’яч, а пам’ять, яку потрібно зберегти й понести далі.
Футбольний день поступово наближався до завершення, але зустріч на цьому не закінчилася. Увечері зазвучала гітара, яку так любив Тарас. Він також любив природу, спорт, активне життя. І цю любов передав своїм дітям та людям, які були поруч. Тому цього вечора знову звучали пісні, а разом із ними — спогади.
А на завершення вечора особливо символічно пролунала пісня-біографія про Тараса Миколайовича. У ній ніби ще раз пройшов перед присутніми його життєвий шлях: людини, сина, батька, друга, земляка і Героя.
Один день, а стільки всього в ньому. Різні моменти, але одна пам’ять. Пам’ять, яка не залишається лише в минулому. Вона продовжується в дітях, у друзях, у спорті, у піснях, у традиціях і в тих простих речах, які Тарас любив за життя.
Саме тому цей день був не лише про футбол. Він був про людей. Про покоління, які зустрілися на одному полі. Про синів, які продовжують пам’ять про батька. Про друзів, які пам’ятають. Про громаду, яка не забуває своїх Героїв. І про життя, яке триває.
Поки звучать пісні, поки діти виходять на футбольне поле, поки старші передають молодшим свої історії та спогади, живе пам’ять про Героїв.
