«Я пишаюся, що я — українка!»
Саме так, щиро й по-дорослому, написала юна борзнянка Ніка — учениця гімназії імені Пантелеймона Куліша. Сьогодні вона разом із молодшою сестричкою Вірою тимчасово живе у Чехії, але серцем — тут, удома.
У їхніх тендітних дитячих серцях — вогонь любові до Батьківщини. «Бути українкою — це велика честь і відповідальність», — каже Ніка. І в її словах стільки сили, що мимоволі віриш: попри все, попри війну й вимушену розлуку, повернення додому обов’язково настане — у свою виснажену, але нескорену й вільну Україну.
Незважаючи на юний вік, сестрички зростають свідомими, активними, небайдужими, щодня доводячи, що українська душа не має кордонів. Там, де вони є, звучить українське слово, лунає українська пісня, майорить український дух. Вони не просто живуть за кордоном — вони представляють свою країну з гідністю та світлом у серці. Дівчата танцюють у студії «Радість», співають українські пісні, несуть у світ мелодику нашої мови й красу рідної культури. Вони не просто зберігають свою ідентичність — вони діляться нею та примножують її там, де нині живуть.
За активну громадянську позицію дівчаток відзначив Василь Зварич — Посол України в Чеській Республіці, вручивши їм подяки за поширення української культури. А нещодавно Ніка виборола срібло на міжнародному конкурсі зі спортивних танців і підняла жовто-блакитний прапор високо над головою — гордо, впевнено, по-українськи.
Вона — одна з тих дорогоцінних намистинок великого українського намиста, яке війна розсіяла по світу. Та куди б не закинула доля, кожна така намистинка світиться любов’ю до рідної землі. І саме з цих світлих дитячих сердець народжується наша спільна віра: Україна вистоїть. І всі її діти повернуться додому.
